Шість років тому Ленур Іслямов, кримськотатарський підприємець, проживавший в Росії, не мав жодного відношення до телевізійного бізнесу.
Одного разу його діти, які часто бували на канікулах в Криму, запропонували: “Тату, чому б тобі не відкрити офіс тут, тоді б ми частіше бачилися”.
Раніше Іслямов ніколи не розглядав Крим як перспективне місце для його бізнесу, а тоді задумався.
“Я дивився на Крим і думав, кому він потрібен в такому напіврозібраному стані?”, – Жартує Іслямов. Він переїхав з Криму до Москви в 18 років. Заробив статки, побудував банк, створив компанію-автодилера.
Одного разу хтось із московських друзів запитав у Ленура, чи є у кримських татар своє телебачення? Іслямов не знайшов, що відповісти.
У Криму на той момент вже був кримськотатарський телеканал – попередник ATR, але транслювався він лише кілька годин на день і переважно на культурологічну та релігійну тематику. Телеканал з річним бюджетом в 100 тисяч доларів складно було назвати популярним.
“Сором для мене – сильний мотиватор”, – говорить Іслямов.
Від сорому він в 37 років вивчив англійську. Від сорому, власне, вирішив вплутатися в історію з телеканалом.
У 2011 Іслямов викупив кримськотатарський телеканал за 300 тисяч доларів. “Цим просто повинен був хтось зайнятися”, – говорить він. Сьогодні немає, мабуть, кримського татарина, який би тепер не знав його імені.
За п’ять років телеканал ATR став тим пусковим механізмом, який продемонстрував всьому світу іншої Крим – кримськотатарський. Той Крим, який раніше мало хто знав і розумів.
Іслямов – досвідчений менеджер. Він зробив ставку на якісні незалежні новини, дискусії, авторські програми та документальні фільми. І чимало коштів вклав у навчання журналістів та купівлю обладнання. ATR транслювався на трьома мовами: кримськотатарською, російською та українською.
Ця стратегія дозволила телеканалу стати успішним, відвоювати частину російськомовної аудиторії півострова.
Під час Майдану щоденна аудиторія каналу могла становити до 1,5 мільйонів глядачів. ATR робив пряму трансляцію з головної площі країни. Під час окупації такі ж трансляції здійснювалися повсюдно з Криму.
Не дивно, що після анексії телеканал потрапив під удар самопроголошеної влади одним з перших.
Ленур Іслямов довго намагався зрозуміти, як працювати з окупаційною владою, як захистити той новий Крим, який він будував в останні п’ять років.
“Дисидентом може бути одна людина, два, п’ять – але не весь народ. Ми просто опинимося поза законом. Якщо ми зараз не будемо працювати з владою, як ми будемо жити далі в Криму?” – Сказав він на Курултаї (національному з`їзді) кримськотатарського народу, що відбувся вже після анексії.
Чи не домовився. Чи не спрацювався.
1 квітня 2015 медіахолдинг Іслямова, в який, крім телеканалу ATR, входили дитячий телеканал Lale, радіостанції “Мейдан” і “Лідер”, змушений був зупинити мовлення на півострові. Всім перерахованим вище ЗМІ російська влада відмовила у видачі ліцензії.
“Ми сьогодні припиняємо своє мовлення. Але ми знаємо, що повернемося. Ми завжди повертаємося”, – такими були останні слова, що пролунали тоді в ефірі ATR.
І вони повернулися – через два з половиною місяці.
Тепер офіс ATR знаходиться в Києві. “Раніше голова була в Москві, а серце – в Криму. Тепер голова – у Києві”, – жартує Іслямов на цей рахунок.
Зараз у нього завдання вже наступного рівня. Побудувати не бізнес. Побудувати дорогу додому. Як би пафосно це не звучало.
З Лєнуром ми зустрічаємося в офісі “Української правди”. Іслямов по-хазяйськи обходить приміщення. І тут же дає пару слушних зауважень.
Ми вирішили поговорити з ним про ситуацію на півострові, про те, що Україна може зробити для захисту своїх громадян на території півострова, і яку роль у цьому можуть відіграти медіа.
Ви зараз громадянин України?
– У мене цікава позиція. У мене є український паспорт, який я вже отримав. Я як будь- який кримський татарин маю право на отримання українського громадянства. Був такий указ свого часу. Але я – російський громадянин, у мене всі активи на російського громадянина. Навіть АТR оформлена на російського громадянина.
– Чому? Так було простіше?
– Розумієте, нову Україну, ту, яку ви вистраждали на Майдані, я тільки відкриваю для себе. А пам’ятаю я зовсім іншу Україну – якою вона була за Кравчука, Ющенка, Януковича …
Та, колишня країна, яка була до Майдану – вона ж не була другом кримським татарам. Вона була нам навіть ворогом.
Кримські татари поверталися до Криму, на свою історичну батьківщину з боями. Нас не пускали. Нас садили в тюрми, розбивали голови, було криваве побоїще в селі Червоний Рай. Наші люди себе навіть на знак протесту спалювали.
Та, стара, Україна звинувачувала нас у сепаратизмі. Кримчан лякали татарами з того моменту, як тільки ми повернулися. Ходили смішні чутки, що, мовляв, ми хочемо приєднати Крим до Туреччини.
Проти нас завжди працювала СБУ, створюючи і підтримуючи якісь екстремістські організації, що працюють на розкол. Кримські татари в тому, колишньому, українському Криму не жили, а виживали.
Ту енергію, яку народ міг витратити на конструктивні рішення, на стратегію свого розвитку і процвітання Криму, він витрачав на щоденну боротьбу за свої права.
– Ця історія кримських татар до анексії дуже важлива. Тому що українцям цей контекст незрозумілий. У той час, коли ви відкриваєте для себе нову Україну, ми відкриваємо для себе кримських татар. Є така думка, що якби кримські татари отримали автономію за ці 23 роки, то ситуація на півострові була б інша. На ваш погляд, це змінило б ситуацію?
– Звичайно. Я впевнений, що анексія була б неможлива.
От уявіть ще задовго до 2014 року в Криму проходили такі речі, як флешмоб зі сталінськими портретами. Вийшли якісь ветерани і виставили портрети Сталіна, георгіївські стрічки. Кримські татари швидко відреагували і рознесли всі ці плакати. А росіяни і українці порахували, що це нормально.
В українців є унікальна здатність – втрачати ідентифікацію в іншому середовищі. Українці в Криму розчинилися. І ось ця розчиненого дозволила статися всього іншого.
– Давайте повернемося до анексії. Ви – громадянин Росії. 1 березня 2014-го ви раптом дізнаєтеся, що “зелені чоловічки” на півострові. Що ви відчуваєте?
– Спочатку не було зрозуміло, що це Росія. А коли ситуація прояснилася, то я відчував сором.
– На початку квітня 2014 ви “пішли у владу”, стали в.о. заступника голови Ради міністрів Республіки Крим. І навіть пропрацювали 23 дні. Що там сталося, чому пішли?
– Я вирішив, що можу бути певним буфером. Знаєте, коли в машині дуже багато елементів жорстко стоять, то машина може розлетітися. Повинна бути муфта, якийсь люфт між ними, щоб це не розлетілося.
Мустафа Джемілєв зайняв жорстку позицію. Він завжди займав жорстку позицію.
А я подумав, що, оскільки прожив багато років у Росії, то розумію, як з цією владою працювати. До того ж, мій похід у владу був спільним рішенням. Після того, як був підписаний закон “Про входження Криму і Севастополя до складу Росії”, ми багато сперечалися, обговорювали ситуацію і на Курултаї, і в Меджлісі. Багато різних думок було. І коли було прийнято рішення все-таки почати діалог з новою владою, в неї делегували мене.
– Хтось повинен був взяти на себе амортизацію. Просто тому, що соромно було не брати?
– Так. Саме.
Я був не один, там ціла команда, яку ми сформували, щоб зрозуміти, чи є в цьому якась можливість чи ні. Буквально за 23 дні перебування мого у владі – 14 квітня я прийшов у владу, а вийшов звідти відразу після травневих свят. Тобто пробув там 23 робочих дні. За ці 23 дні ми добудували дев’ятиповерховий будинок для кримських татар, які чекали в черзі 10 років.
Українська влада повинна була зробити певні інвестиційні речі для депортованих. Але оскільки це було розтягнуто в часі, існувала купа коробок-недобудов. І ось ми вирішили на прикладі цього будинку показати ефективність, з одного боку, і вирішити проблеми нашого народу – з іншого.
У нас був план ще по кримськотатарській школі, яка будувалася при всіх президентах з 1993 року і залишалася просто порожньою бетонною коробкою. Можете таке уявити? Там були всі: Кравчук, Кучма, Ющенко, Янукович.
– Вас звільнили з формулюванням “політично ангажовані”. Що ви таке зробили? Про вас кажуть, що ви відмовилися летіти в Сочі на зустріч з Путіним. У цьому причина?
– Розумієте, в Сочі я не полетів, бо від мене, напевно, хотіли лояльності і якихось домовленостей. Але у нас є Меджліс, і я не можу нічого говорити від себе.
Це колегіальна думка.
Сергій Аксьонов і Дмитро Полонський прийшли у владу в Криму від партії “Русское единство”. У них є “Русский мир”, і іншого світу для них не існує. Тому нам було складно комунікувати з ними в кримськотатарських питаннях. Вони їх тільки дратували.
А що стосується політичної ангажованості. Так я не приховував, що я є і буду кримським татарином. І йду відстоювати права кримських татар.
– Є ще така думка, що кримські татари стали дуже активно спілкуватися з керівництвом Татарстану, і що саме це не сподобалося Путіну. Ця версія має підстави?
– Ми й справді, кілька разів командами літали в Татарстан, приймали їх у себе. Ми не задумували якихось переворотів. Ми просто розповідали, як і що відбувалося в Криму, чому ми хочемо автономію, яким ми бачили розвиток Криму при Україні, і що робить Росія в Криму.
Краща зброя – це правда. Тому я не вважаю, що нам потрібна пропаганда. Нам потрібна правдива інформація. Ми повинні знімати міфи пластами. І тому ці 2,5 місяці ми на АTR знімали документальні та історичні фільми. Тільки розповідаючи правду про себе і свій народ, ми можемо на щось вплинути.
– Незважаючи на вашу досить жорстку позицію, телеканал ATR пропрацював ще фактично рік? Вас звинувачували в тому, що ви знизили градус політичної дискусії, стали лояльнішим.
– Розумієте, звинувачувати може тільки той, хто не зрозумів, що сталося на півострові.
Там не працюють правила, там свої закони. І вони відрізняються від тих, що діють у Росії. Там страшна конкуренція за сфери впливу між ГРУ і ФСБ.
Звичайно, щоб уникнути загрози закриття телеканалу і вилучення обладнання, ми повинні були виключити в коментарях думки, які можна було розцінити, як сепаратизм, і відмовилися від формату анонсування якихось несанкціонованих заходів, оскільки це може трактуватися, як екстремізм.
Зверніть увагу: на наступний день після припинення мовлення ATR почалися масові обшуки. Не просто в окремих будинках, а цілими селами, як це трапилося в Журавках. Жоден російський телеканал про це нічого не сказав, а нас вже не було в ефірі.
– За час вашої роботи в Криму ви з українською владою стикалися? Чому тоді не побудували більш міцні мости?
– Україна довгий час була феодальним князівством.
Кримські правителі в останні роки працювали в інтересах сім’ї Януковича, відписували їм гектари соснового лісу, передавали інші активи. В інших регіонах були свої князьки.
Україна, як держава, народжується зараз. І ось це “новонароджене”, воно насправді створюється дуже невеликим колом людей. Що мене здивувало в Києві? Я, будучи в Криму, думав, що таких конструктивних реформаторів, відповідальних українців більше. А їх, тим, кому потрібна ця нова Україна, всього-то може 50 тисяч по всій Україні.
Кримські татари – дуже пасіонарні. І те, що ми тут, допоможе проявитися ось цій новій Україні. У нас іншого шляху повернення на батьківщину, судячи з усього, немає. Тільки через нову Україну. Тому що зараз ми переживаємо другу, внутрішню депортацію.
Ми любимо українців не за минуле, а за те майбутнє, яке можемо побудувати.
Що стосується взаємодії з українською владою.
У мене був тільки один привід поважати стару Україну як державу. У травні 2013-го, коли вийшов фільм Хайтарма (Іслямов був продюсером та інвестором .), Генконсул Росії Андрєєв висловився на тему того, що треба заборонити фільм, так як кримські татари нібито співпрацювали з нацистами. Тоді наш український МЗС швидко зробив ноту протесту. І цього генконсула відкликали.
– Як ви собі пояснюєте, що у нас поки немає загальнодержавної стратегії повернення Криму? Це недопрацювання президента?
– Я хочу вас запевнити – вона є. Тільки поки ми не все можемо обговорювати публічно. Ми повинні вчитися грати на випередження і діяти в міжнародному правовому полі.
Іноді здається, що, якби не анексії, ми б так і жили в паралельних світах. З хорошого – за останній рік кримські татари стали більше сприйматися як суб’єкт політичного процесу?
– Так це так. Ми стаємо суб’єктом. Ми вміємо жити і виживати. Ми вміємо мислити довгостроково. Ми дивимося на десятиліття вперед. Цьому українцям тільки доведеться навчитися. І мені здається, у нас вийде з українцями відмінна синергія.
– Лідери кримськотатарського народу зараз просять президента про зміну статусу кримських татар в Конституції. Що це дасть зараз? Що це допоможе змінити?
– Все, чого всі ці роки добивалися кримські татари – це щоб держава дала нам статус автономної національної республіки. Це те, за що голосує Курултай, і це те, що в серці кожного кримського татарина.
Якщо цього не зробить Україна – це буде верблюжий плювок в обличчя всіх кримських татар. І в моє в тому числі.
Хтось свого часу слушно зауважив, що єдині українці в Криму – це кримські татари. Зараз Україна готова нам співчувати, розміщувати нас. Але якщо нас не визнають законодавчо корінним народом Криму, то кримські татари можуть виявитися в черговий раз обманутими.
Що дасть нам цей статус на папері? По-перше, дасть право ходити з високо піднятою головою у себе на батьківщині. Для нас це вже немало. По-друге, це допоможе підключити до захисту корінного народу міжнародні інституції, такі як ООН, ПАРЄ.
Третє – це буде потужний сигнал для тих у Криму, хто вибрав Україну. Це дасть сили триматися разом.
Цей статус дасть більш широкі можливості відстоювати свої права, як на окупованій території, так і в українському парламенті. Тобто кримські татари будуть ширше представлені в українській владі.
І “російської адміністрації Криму” (ми називаємо її РАК) доведеться рахуватися з позицією України, так як кримські татари – невід’ємна частина України.
Що це дасть Україні? Серйозні можливості впливати на ситуацію в Криму.
А Петро Порошенко увійде в історію як найбільший політик, який вирішив, нарешті, кримськотатарське питання.
– Які дії, на ваш погляд, повинна Україна запровадити щодо кримчан, які не хочуть міняти паспорти?
– Треба працювати з ними в інформаційному полі, доводити цим громадянам, що держава Україна розуміє і підтримує їхню позицію. І буде за них боротися.
А зараз вона як мама, яка не може захистити, дуже сильно переживає, але молиться і чекає.
– Частина вашого бізнесу і раніше знаходиться в Росії, на вас чиниться тиск?
– Чиниться . Я перебуваю під постійним тиском, але треба рухатися вперед, а не піднімати лапки до верху і чекати.
– Яка зараз стратегія розвитку ATR? Які завдання ви зараз ставите перед своєю командою?
– Стати національним телеканалом України, але не втрачати ядро наших глядачів. Ми підготували багато цікавого контенту. Готуємо навіть історичні реконструкції. Одна з них буде присвячена Богдану Хмельницькому.
– У вас багато різних бізнесів, але ATR. Який досвід, вам як людині і бізнесменові подарував телеканал?
– Якщо ви бізнесмен, ніколи не запускайте канал (Сміється – ред.). У вас, звичайно, в оточенні з’явиться багато приємних і цікавих людей. Але ви весь час будете вкладати і вкладати. Мій канал – це і справді улюблене дітище. Він для мене – безперервний тренінг особистісного зростання.
Джерело: Українська Правда
0
0 
0
0
0
0
0
