У боях за Іловайськ, які відбулися в ці дні два роки тому, українська армія втратила більше 400 загиблих і стільки ж поранених. До цих цифр треба додати ще сто бійців, які вважаються зниклими безвісти. Та поразка стала найтяжчою в новітній історії України і докорінно змінила хід війни на Донбасі.
Вперше я зустрівся із Андріаном Волгіним взимку 2015, коли він щойно звільнився з полону. Тоді, ще будучи бійцем добровольчого батальйону “Донбас” (який, до слова, в Іловайську поніс найважчі втрати), він розповідав про сам бій та спроби звільнити своїх побратимів з полону.
Тепер Андріан – депутат Івано-Фнанківської міської ради, нещодавно брав участь у виборах до парламенту. Спогади про ту м’ясорубку уже не є такими яскравами. Та й згадувати про це, зізнається чоловік, особливого бажання немає.
В екслюзивному інтерв’ю Станіславському ТБ Андріан Волгін розповів про те, як потрапив в Іловайськ та як виходив із оточення.
Коли хлопці вперше заходили в Іловайськ, тоді якраз комбата поранили, вони зустріли дуже сильний опір. Нас тоді відправили охороняти ТЕС. Вже після другого заходу я побачив, що з бази все більше людей виїжджали – бійці в Іловайську постійно просили підкріплення.
Я виїхав до Іловайська десь у 20-их числах. Ми всі сіли у вантажівку… Навіть не знали куди їдемо. До Іловайська ми не доїхали – зупинилися у Многопіллі. Там ще були хлопці із батальйону «Кривбас».
Тоді мені дзвонили мої хлопці, які перебували в Іловайську, і прощалися. Казали, що артилерія та стрілецька зброя «криє» їх з усіх боків. Вони тоді були в школі та біля трансформатора. Казали, що бойовики вже кричать у рупор здаватися.
Коли сформувався цей коридор почалося «найвеселіше». Почався обстріл…
Коли я лежав на землі, то відчував, що як над головою літають снаряди, мабуть, 120 калібру. Тоді, під час обстрілу, ти лежиш прижавшись до землі. Хтось кричить, а ти навіть не думаєш піднімати голову. Хочеться, аби цей обстріл скоріше закінчився. Але я розумів, що краще повзти.
Неподалік розірвалася міна і мене відкинуло вибуховою хвилею, після чого я сильно вдарився обличчям в землю. Хлопці кажуть: «Все нормально?» Я кажу: «Так, нормально».
Тоді були домовленості, що для поранених має бути інший коридор, що їх мають відпускати. Коли колону знищили, то деякі хлопці лежали посеред поля. Представники «ДНР», які їх забирали, залишали тяжко поранених – «вони і так зараз здохнуть».
Коли ми виходили, то були такими голодними, що лізли через город і їли сирі кабачки.
Потім я побачив машину з нашим прапором. Здихнув із полегшенням. Бійці побачили мої травми і вирішили відвезти мене до Дніпропетровська. Потім я здзвонився із своїми хлопцями з бази, вони мене перехопили і повезли до Києва.
Є інформація, що коли ми заходили туди, ці «днрівці» сиділи з біноклями і «ржали» з нас. Кажуть: «Скільки вони ще будуть заходити». Я не розумію, чому щоразу, коли від нас ( з ьази батальйону “Донбас” – ред.) йшло під кріплення, ЗСУшники стояли і не йшли з нами.
– Куди ви йдете?
– Ми йдемо на допомогу…
– Ми не підемо з вами, нам наказали стояти тут.
Тобто, хлопці заходять, а артилерія виїжджає звідти. Я не розумію цього і не хочу давати якихось оцінок.
Зараз всі один одного звинувачують – НГУ звинувачує ЗСУ, ті відповідають, що, мовляв, «ми казали вам туди не йти».
Я досі повністю не відновився. Відчуваю сильні болі в голові, бувають провали в пам’яті. Кожних півроку мені треба прокапуватися та лікуватися. Ну і печінка мене деколи турбує – тоді удар прийшовся якраз на неї. Але я спортсмен, не скаржуся – все нормально.
Розмовляв Роман Стельмах