Софія Андрухович: Нестерпна спокуса оцінювання

Вчора, 4 липня, на порталі Збруч, з’явилася свіжа публікація франківської письменниці Софії Андрухович.

Отож, Станіславське ТБ пропонує до вашої уваги публікацію Софії Андрухович “Нестерпна спокуса оцінювання”.

софія андрухович

Площа перед львівським вокзалом того вечора скидалась на який-небудь вифантазуваний Мумбай: задуха, липкі тіла сотень людей, метушня, валізи і клунки, суцвіття запахів, густі ряди автомобілів, які повзуть вервечкою, по черзі зупиняючись у недозволених місцях, когось завантажуючи і вивантажуючи, і продовжуючи рух.

Тривала моя третя доба в дорозі — довгі години сидіння у різних видах транспорту, калейдоскопи подорожніх, стояння на польсько-українському кордоні. Тепер ми з А. і В. зустрілись у Львові, і попереду нас знову чекав перетин кордону. Цього разу ми вирішили скористатись сервісом «Блаблакар» — зручним, дешевим і надійним (а головне — сповненим несподіванок) способом подорожей.

Наш водій насторожив мене відразу. У нього в салоні не було пасків безпеки і він не їздив, і навіть не літав — він стрибав трасою на своєму «рено-кенґу», як справжній кенґуру, робив небезпечні обгони, вилітав на зустрічну смугу, смикав автомобілем і смикався сам за його кермом. Але по-справжньому я отетеріла тоді, коли, побачивши перед кордоном кількакілометрову чергу авт, Степан тільки присвиснув, потім крякнув, потім пробуркотів: «Нєєє, ну так ми тут простоїмо до завтрашнього вечора», — і впевнено помчав у напрямку кордону, обігнувши чергу. «Будемо прориватись», — повідомив нам Степан і швиргонув на панель приладів окуляри. З-за вікон авт у черзі нас супроводжували поглядами звужених очей і однозначними виразами облич.

Він загальмував, розвернувши «рено» по діагоналі і мало не розчавивши прикордонника. «Куди це ви прете, шановний?» — закричав той. Шановний вихилився з вікна, а я захвилювалась, що від неспаних ночей і надто інтенсивної зміни декорацій у мене почались галюцинації. Тому що Степан став раптом зовсім іншою людиною. У нього плаксиво кривилось обличчя і тремтіли руки, в яких він простягав до прикордонника свій телефон. «Я вас дуже прошу, — скімлив Степан. — Пропустіть мене! Я запізнююсь на літак до Берґена!». Прикордонник зажадав побачити квиток, але не в телефоні, а роздрукованим. Степан продовжував скиглити й скімлити, прикордонник залишався невблаганним, Степан не вгавав і нанизував дедалі менш вірогідні пригоди, які буцімто стались із нами дорогою: щось про хворих родичів, затори на дорогах, автопригоду, пробите колесо. Кожна версія окремо була до болю неправдоподібною, а все разом — навіть не безсоромно, а просто-таки по-ідіотськи безумно шите білими нитками. Жодна людина на світі не повірила б у це белькотіння. Але прикордонник раптом махнув рукою і пропустив нас без черги. «Прорвались», — крякнув Степан і одягнув окуляри.

Вся ця пригода викликала в мені цілий оберемок суперечливих почуттів. Востаннє мені, мабуть, ще в школі було так соромно за дурнувату поведінку іншої людини. Ми перетнули кордон нечесним способом, це зрозуміло. Позаду залишилась чекати кількакілометрова черга нічим не гірших — або ж усім кращих — людей. Ми повинні були зробити Степанові зауваження. Запротестувати. Сказати прикордонникові: «Все це неправда. Він не летить до Берґена. Цей квиток зроблено у фотошопі. У нас не пробило колесо. Не пропускайте нас». Але я тільки встигла зауважити, що на польських дорогах Степанове «кенґу» стрибає менше і їде обережніше — а потім провалилася в сон.

Я не знаю, чи можливо якимось чином примирити людське прагнення оцінювати із неможливістю оцінювання. Спокуса оцінювати — це як засушена куряча лапка на шиї, талісман, провідна нитка, тримаючись за яку і приплющивши очі, можна якось витримувати серед карколомної фрустрації життя. Відмітаєш нюанси, обставини, передумови, заперечуєш різні кути зору, вибираючи єдино-правильний, приглушуєш барви, збільшуєш контрасність — і вже можна якось давати собі раду, почуватись певніше.

Фрустрація подорожі завжди супроводжується фрустрацією контакту з іншими людьми. Добре хоч, що цю фрустрацію можна подолати однозначністю оцінювання.

Якось я увійшла до купе, в якому сперечалось двоє: професор політології з Харкова і молодий голова сільради з Закарпатської області. Обидва були розумними, цікавими і харизматичними людьми. Обидва любили власну справу і вболівали за державу. Мені залишалось тільки спостерігати і слухати їхні суперечки. Бо чоловіки, не вгаваючи, сперечались. «Та ви, західняки, задовбали вже з вашим лібералізмом! З вами далеко не заїдеш! У часи війни так не роблять!» — гримів професор, суплячи свої благородно-посріблені брови. «Якщо ми рухаємось на Захід, — спокійно стояв на своєму голова сільради, — то й діяти повинні цивілізованими методами. Не можна позбавляти людей громадянства лише за те, що вони залишаються на окупованій території!».

Попри все чоловіки страшенно одне одному симпатизували і в перервах між суперечками розповідали житейські історії. Тоді-то молодий голова сільради і поділився деякими обставинами своєї діяльності. Він, виявляється, дуже багато зробив для власного населеного пункту: і дороги відремонтував, і діряві дахи перекрив, але особливо багато зусиль віддавав дитячому розвитку. Завдяки йому в селищі з’явилось футбольне поле і дитячий футбольний клуб, відкритий і закритий басейни, секція східних єдиноборств і шаховий клуб. І підштовхувала голову сільради до цього не турбота про абстрактних дітей, а про свого конкретного 12-річного сина. «Приходить він до мене і каже: тату, нам із хлопцями потрібне футбольне поле, — розповідав чоловік. — І я починаю бігати, телефонувати, писати до кого можна й не можна. Шукаю гроші, спонсорів, підтримку. І от ми відкриваємо новий стадіон, все як має бути. Малий, правда, один раз сходив, його там м’ячем стукнули, і він перехотів грати. Приходить за тиждень: тату, ми з дітьми так подумали — нам потрібен басейн».

Впродовж трьох діб своєї подорожі я читала спогади Марії Савчин — діячки ОУН, підпільниці, дружини полковника УПА Василя Галаси. Якоїсь миті усвідомила, що їду територією Польщі, а навколо мене в купе — поляки різного віку. Цікаво, наскільки відкрито й незаанґажовано кожен із них сприйняв би цю ситуацію, якби довідався, що поруч із ними сидить українка, яка читає спогади учасниці УПА?

У спогадах Марії Савчин мінімальна доза пафосу. В пафосі, звісно, немає нічого поганого, але часто-густо в патріотично-націоналістичних текстах за ним не розгледіти суті подій. Коли людина пережила таке, як довелось пережити авторці мемуарів, зловживання майже будь-чим можна було б зрозуміти. Але ця жінка, схоже, до кінця життя залишилась притомною. Провівши десятиліття у криївках, у постійній напрузі і небезпеках, коли щодня навколо гинули близькі й друзі, зраджувана цими близькими та друзями й сама, вона не поспішала таврувати, а натомість здатна була зрозуміти і прийняти людські слабкості й неоднозначність життя. Маючи чітку життєву позицію, ясно усвідомлюючи, що саме і заради чого вона робить, Марія Савчин зберігала вміння дивитись на життя широко й складно, і здійснювати суперечливий вибір, який з однієї точки зору можна розцінити як зраду найближчих людей заради провальної ідеї, з іншого — надлюдську жертовність. Тільки от «розцінювати» в цьому випадку — дуже невдала ідея.

 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Попередня : На Івано-Франківщині для учнів та студентів місцева влада організувала громадські роботи
Наступна : На Прикарпатті 21-річному хлопцеві загрожує кримінальна відповідальність за ухилення від призову

Про автора

Читайте також

Вхід

Зареєструватися
×