Днями Польський сейм ухвалив резолюцію, якою встановив 11 липня Національним днем пам’яті жертв геноциду, що його вчинили українські націоналісти проти громадян 2-ї Речі Посполитої в період Другої світової війни (1939-1945 рр.).
У свою чергу, у мережі Фейсбук не вщухають дискусії стосовно такого рішення поляків. Черговий коментар з цього приводу написав ректор Прикарпатського університету Ігор Цепенда, передає Станіславське ТБ.
В Україні розпочалась полеміка, подекуди гостра і емоційна, навколо постанови Сейму РП у справі Волинської трагедії, який оцінив її як геноцид.
Природньо, що як ректор університету, який є співорганізатором найбільших гуманітарних українсько-польських проектів, не можу стояти осторонь цієї надзвичайно важливої проблеми в сучасних українсько-польських відносинах. Не можу робити вигляд, що нічого не відбулося й тому, що протягом багатьох років працюючи на дипломатичній роботі у Варшаві брав безпосередню участь у підготовці перемовин і проектів документів на найвищому рівні, які торкалися питання історичної пам’яті обох народів.
Прикро, що ми знову і знову стаємо на ті ж самі «історичні граблі», які нам вміло підсовують століттями, але очевидно для цього є благодатний грунт, який ми «розрихлюємо» з обох боків кордону вже протягом чверть століття в умовах розбудови незалежності України і Польщі. Для багатьох християн є загадкою, чому в 60-роках польські і німецькі єпископи знайшли в собі сили сказати «Вибачаємо і просимо вибачення», і чому християнські ієрархи України і Польщі шукають іншу формулу прагнучи перефразувати слова нашої щоденної молитви «…і прости провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим…
Ніхто не заперечить, що не можна назвати воїном того хто вбиває дітей, жінок і старців. Це не просто вбивці – це патологічні вбивці. І які б героїчні вчинки вони не робили до цього злочину, або після нього, виправдань для них не може бути. І такі нелюди були в обох визвольних формаціях.
В свій час закінчуючи наукову працю про українсько-польські етнополітичні відносини в 40-50-х роках ХХ століття, я мав намір назвати її «Дві правди однієї трагедії». Сьогодні в нас на жаль надалі залишається дві правди, але й на додаток – дві трагедії, бо ми не спромоглись, разом розбудувати, якщо відчували в цьому потребу, декларацію «Про примирення – в 60-ту річницю трагічних подій на Волині» підписану Президентами України і Польщі в 2003 році.
До того часу, поки наші політики і суспільства не зрозуміють, що це спільна трагедія, яку ми повинні спільно осмислити, в нас існуватиме прихована недовіра прикрита гаслами про стратегічне партнерство. Але для того, щоб це осмислити потрібно, щоб молодь обох країн разом приїжджала на могили жертв і задумалась як далеко наші народи були відкинуті в минуле із-за того, що у їхніх відносинах домінував примат ненависті, а не поваги і розуму.
Тепер ми будемо шукати винних не тільки у скоєних злочинах, але й тих політиків і політичні партії, які спровокували такий розвиток подій. Як завжди можна буде знайти достатньо аргументів і контраргументів для звинувачень і виправдань, але знову ж таки залишається загадкою, чому маючи напрацьовані механізми процесів примирення між Німеччиною і Францією, Польщею і Німеччиною – шляхом створення центрів зустрічі молоді, які стали реальними майданчиками для відкритого діалогу і пізнання позиції колишніх недругів, ми не використали їх і за чверть століття не спромоглися навіть на створення Міжнародного центру зустрічі української і польської молоді, хоча ініціатива отримала навіть патронат і підтримку Президентів обох країн.
Після резолюції польського парламенту черга політичних декларацій і протестів на українському боці, але хто хоч трішки розуміє українсько-польські відносини, знає, що це дорога в нікуди. Політики сказали своє останнє слово у цьому надвразливому питанні, і на жаль, воно не було словом державних мужів, які мають говорити не те, що хочуть чути виборці, а переконувати і вказувати дороговкази, які виводять суспільства на вищий щабель розвитку.
Коли опускаються руки і відчуваєш, що знищено справу твого життя, потрібно звертатися до моральних авторитетів. Для тих хто відчув спустошення і зневіру у розбудові українсько-польських взаємин хочу пригадати одну із заповідей Матері Терези – «Те, що Ти будував роками, може зруйнуватися в одну мить. І все ж будуй!»
Зараз настало слово за університетами! Тільки у поєднанні інтелекту і молодої енергії, ми зможемо разом подолати недовіру, яку постійно намагаються розпалювати між українцями і поляками, а саме головне – осмислити трагедію як виклик, який потрібно подолати разом!
1
0 
0
0
0
0
0
