Упродовж липня в Івано-Франківську перебуватимуть липневі гості літературної резиденції “Станіславський феномен” киянка Катерина Гладка та полтавець Олександр Коба.
Під час перебування в Івано-Франківську резиденти пишуть щотижневі есеї. Станіславське ТБ пропонує до вашої уваги есей письменника, гостя Першої в Україні резиденції для молодих україномовних письменників «Станіславський феномен» Олександра Коби “Капелюх небуття”:
Перед стрибком у чорну дірку час зупиняється. Й неважливо, стрибаєте ви “солдатиком” чи “щучкою”. Ви здобуваєте вічність, якщо до цього вас не розірве на кварки. Проте, навіть при такому фіналі шматочки вас все одно втратять підвладність часу. Ви переживете сусідів, онуків їх онуків і навіть будь-якого домашнього кота з сімома життями, будь-яких нащадків будь-якого покоління.
Уявляючи простір, з якого немає сил вирватись, навіть світлу не варто дивуватись остраху чи навпаки глибинній тязі до цієї безодні, яка живе в кожному з нас на рівні підсвідомого. Ці шматки всесвіту досі залишають рій питань. Таємниці зірок, які перетворились на вічно-голодні воронки, для вчених сьогодні є тим, чим були океани для перших моряків, а для фантастів і псевдонауковців – площиною для міфів і творчості. Час, з яким бавиться чорна дірка, в уявленнях письменників і самопроголошених дослідників може зупинтись, закрутитись у вузол, почати рухатись у зворотному напрямку. Але навіть в найзбоченіших їх фантазіях він не може просто зникнути.
А от отут, поблизу, на відстані, якої не існує в порівнянні з астрономічними величинами, у світі, де не залишилось місця для магії і казки, є річ, що може розчинити час, змусити щезнути, поклавши немов кроля-короля у білого капелюха й, на відміну від вистави в Шапіто, це не буде проданою ілюзією.
Імовірність, що ви пригадаєте чим снідали одинадцять днів тому, не перевищує вірогідність назвати колір рушника, який висів у душі в другий четвер позаминулого місяця. Якщо ті дні не були особливими для вас, шанс відтворити нещодавнє минуле буде значно меншим, аніж виграти у лотерею. Пам’ять – це алкоголь у пляшці, з сильними емоціями замість корка. Коли немає щільних переживань, минуле вивітрюється, залишаючи лиш слід із запахом дежавю і кольором жамевю, по яких вже неможливо розповісти про напій, що чекав вас за склом.
Буденність щосекунди огортає кожного з нас, занурює у небуття, в якому, на відміну від чорної дірки, матерія не трансформується, а без залишку вищезає. Буденність не має типового для історії чи бізнесу виміру – година-місяць-сторіччя. Ця пані харчується шматками, які ми, не закарбовуючи, збавляємо. Втрачені кавалики різного хронометражу, при конвертаціі на кінематографічну плівку, покажуть до біса гіпнотичний своєю порожністю і однотонністю фільм, у якому кожен впізнає кожного.
Ви, я, отой дядько, який щойно шмарконув у вас за вікном, жоден з нас не може сказати скільки насправді прожив днів у цьому конкретному тижні й не менш конкретному житті. Наш час вимірюється не обертами навколо небесних сфер. Наш вік не можна вирахувати арифметично. Прожити – це не значить «існувати у часі». Робочий тиждень, з якого ви можете пригадати кілька яскравих моментів – це всього лиш ці двадцять-тридцять хвилин, які відклались у вашій пам’яті. Решта безслідно зникла для вас, для мене і для світу. Викресліть з доби сон і кожен ваш день вже щонайменш на чверть скоротиться. Викресліть двохтомні розмови, що можна вмістити у півречення, трафаретні справи, монотонні розваги і все те, зміст чого ви забуваєте вже завтра і робите для того, щоб воно швидше прийшло. Тоді, лише тоді, ви отримаєте реальну кількість часу, що прожили. О ні, не сприйміть ці слова за заклик кидати роботу, пряжену як молоко прокрастинацію й вдаватись до депрівіації сну, аби поклонятись щосекунді й закохувати її усвідомленням реальності. Проживати секунду можна в будь-яких умовах, так само, як і губити. Осмислюючи втрачене, можна відчути велич миттєвостей, що залишились у пам’яті. Неважливо, що ти робиш й де ти, важлива твоя присутність у миті.
А мить в кожному вимірі змінює свою тривалість. На війні вона мабуть найкоротша й дорівнює швидкості польоту кулі чи снаряду. Не менше, не більше. Кожен проміжок польоту кулі – це мірило для сприйняття реальності у пеклі, яке людство вигадує для себе з появи неандертальців. “Привіт, мене звати”, “тух”, й людина, яка простягала тобі руку, тільки-но приїхавши у світ Ареса, вже дивиться на тебе порожніми, як життя багатьох з нас, очима. “Передай цигарку”, “шух”, й цигарка твоєму побратиму більше не потрібна. Шматок міни позбавив його цієї потреби.
Коли ти стоїш на позиції, й над тобою граються в пінг-понг артилеристи, час з буденного виміру де є “завтра”, перетікає у “через одну десяту секунди тебе може на стати”. На перший погляд може здатись, що бойові дії можуть навчити цінувати буття. Але історія вчить тільки тому, що нічому не вчить. А деталізація кожної миті призводить до того, що кожен день перетворюється для вас на кілька діб-тижнів і у 20/30 років, вам здається, що все позаду бо по внутрішніх відчуттях вік підскакує до сімдесяти-вісімдесяти. Врешті, цей стан породжує, при поверненні, конфронтації і посттравматичні розлади. Адже ветерани і відсторонені спостерігачі війни живуть у різних часових форматах, а тому ніяк не можуть зрозуміти один одного. В звичному для нас середовищі одиниця сприйняття часу, яка підсвідомо танцює навколо можливості загинути часто є світанком наступного дня, який сповнюється химерних сподівань і якогось особливого значення. В бойових діях час рухається геть по іншому. Й потім солдати немов мандрівники космічних галактик, повертаючись на свою планету виявляють, що постаріли на кілька десятків років, бо кожного дня, мали кілька тисяч світанків з іще химернішими сподіваннями.
Статистики розбоїв і самогубств після повернення з будь яких полів Марса голосно промовляє: “можливість щосекунди загинути не вчить поважати життя й дзенівської мудрості”. Бо існування у вимірі з кожною черговою миттю, яка може стати роковою змушує отримувати від усього усе і негайно. Усі інстинкти на чолі з необхідністю продовжити рід загострюються, як у лихоманці, або навпаки повністю атрофуються народжуючи всесильну апатію. Політики змушують людей жити у геть інших законах часу, а коли вони повертаються додому ніхто не переводить назад годинникову стрілку. Найсильніше суспільне явище так само безсиле, щоб врятувати наш час від моря небуття. Тому не потрібно ризикувати на фронті, або заражатись від путан звабливими мікроорганізмами, щоб почати відчувати щосекунду. Достатньо лиш відповісти на одне маленьке питання. Але в кожного з нас воно своє…
Читайте також: В Івано-Франківську визначили липневих гостей резиденції “Станіславський феномен”. ФОТО
Липневих резидентів “Станіславського феномену” представили в Івано-Франківську. ФОТО
Довідка
Олександр Коба у своїй заявці на участь в резиденції зазначив, що пише з дитинства, проте “серйозно” працює над текстом років зо п`ять.
Два роки тому відклав усі твори, над якими працював і з того часу пише книгу, яка розповідає історії абсолютно різних людей через портсигар, що мандрує з кишені до кишені з часів першої світової до сьогодення.
Книга спирається на рідкісні (і не дуже) історичні документи (періоду 1909-1952 року) та власний досвід участі в бойових діях (в АТО), на Майдані, археологічних розкопках та ін.
Крім прози до Майдану писав пісні (і музику до них). Мав свій фолк-рок гурт, з яким близько року виступали на різних фестах.
Крім прози і поезії, рік тому почав пробувати себе у документалістиці. В цьому році відзняв перший авторський фільм.
Історик за освітою. За місяць до випуску з ВУЗу віддав дописану магістерську роботу і пішов добровольцем у АТО. Воював у Пісках у складі добровольчого полку “Дніпро-1″.
До війни займався просвітницькими проектами. В 2012 році створив громадський рух “ЗЛАМ стереотипів”, який організовував у Полтаві культурні, мистецькі та просвітницькі заходи. В листопаді 2013 року став ініціатором Полтавського Майдану та був координатором до останнього дня. До війни також займався ковальством. У зв`язку з погіршенням здоров`я після другого поранення в 2016 повернувся до цивільного життя.
0
0 
0
0
0
0
0
