Чемпіон Європи Іван Настенко: У мене є друзі, з якими я пліч-о-пліч виступав на рингу, а зараз вони воюють за “ДНР”

Війна на Донбасі зачепила життя мільйонів українців. Винятком не став й Іван Настенко – відомий спортсмен, двократний чемпіон Європи з джио-джитсу, чемпіон всесвітніх ігор з джио-джитсу та чемпіон Європи з фітнесу. 

Іван родом з Макіївки. В 2011 році він перебрався до Києва, де заснував свій спортивний клуб. З початком бойових дій на Сході його сестра залишились вдома і продовжила в окупації тренувати спортсменів для української збірної.

Тепер дорога додому для бійця закрита – через проукраїнську позицію йому небезпечно перетинати сепаратистські блокпости, тож бачитись з родиною доводиться нечасто.

Нещодавно Іван Настенко завітав до Івано-Франківська на відкриття тренажерного залу. Журналістам Станіславського ТБ вдалося з ним поспілкуватись.

– Що для тебе джио-джитсу? І скільки років ти вже займаєшся?

– Конкретно джио-джитсу я займаюсь 15 років. Для мене джио – це я. 

Ми беремо не кількістю, а якістю. Три людини поїхали, двоє 100% везуть якусь медаль – можливо, золото, срібло або бронзу, і один десь 5-7 місце.

– Розкажи про рівень розвитку джио-джитсу в Україні. Як наша країна представлена на міжнародній арені? І як за кордоном ставляться до наших спортсменів?

– Минулого року українська федерація джио-джитсу відзначила своє десятиліття, виступаючи на міжнародній арені. Вперше ми поїхали на чемпіонат світу в Мадрид в 2004 році. В складі збірної тоді був я і ще один мій товариш з Макіївки – ми поїхали представляти Україну на міжнародній арені. Вже наступного року – в 2005, я виграв першу медаль для України з файтингу. З того часу наша федарація почала успішно про себе заявляти. Юніорські збірні нашої країни ми вивозимо на змагання великими командами. Що стосується дорослої збірної, то тут наша команда невелика. Ми беремо не кількістю, а якістю. Із виїжджаючих (на змагання – ред.) 80% результативності. Три людини поїхали, двоє 100% везуть якусь медаль – можливо золото, срібло або бронзу, і один десь 5-7 місце. На всесвітніх іграх в нас взагалі стовідсотковий результат – поїхав я один і привіз золото. Всесвітні ігри – це як олімпіада. Відбуваються 4 рази в рік, визначається певна кількість учасників. 4 роки ти набираєш собі рейтинг і за ним ти туди потрапляєш. 

– Як ставляться спортсмени з інших країн до своїх колег з України? Вважається, що українці найкращі  в боксі…

– Одна з найсильніших команд (з джио-джитсу – ред.) – це національна команда України. Як я вже казав, вона нечисельна. І взагалі, Україна, Польща, Росія – ми знаходимось на одному рівні з основоположниками джио-джитсу: французами,  нідерландцями, бельгійцями, німцями. Тобто, ми вже їх наздогнали, і можна сказати, що на певному етапі переганяємо за рахунок того, що ми привозимо невелику кількість учасників,  але всі спортсмени виходять на п’єдестал. А вони беруть масовістю – в кожній ваговій категорії по дві людини. Нас поважають, з нами рахуються і під нас, якщо брати до уваги мій досвід, вже спеціально людей тренують.

Іван Настенко

– Як розвивається джио-джитсу в Україні на даному етапі? Чи представлений цей вид спорту у всіх областях? І яке місце серед них займає Прикарпаття?

– Хотілося б, щоб джио-джитсу краще розвивалось в Україні. Хотілося б, щоб всі підходили до цього спортуу з також самовіддачею, як це роблять хлопці у моєму клубі в Києві. На жаль, не всі клуби так автивно виступають. 

Хотілося б, щоб сама асоціація активніше займалася популяризацією джио-джитсу, а не популяризацією незрозуміло чого. Я розумію, що діячі цієї федерації займаються трохи іншими питання. Там більше займаються політичним розвитком. Велика їм подяка, що вони знаходять фінанси для вивозу на змагання. Але, для прикладу, в світлі недавнього свята – Дня фізкультури та спорту, джио-джитсу представляли на Хрещатику я і мої учні, тому що федерація сказала, що їм це не цікаво. А мені це цікаво. Я за розвиток, тому що джио-джитсу – це прекрасний виховний спорт, де виховують хороше молоде покоління, оскільки найкраща дисципліна саме в японських та східних єдиноборствах. Вони виховують і характер, і якість, і силу, і дисципліну, і повагу. 

 

– Ти переїхав в Київ 4 роки тому, але в Макіївці, мабуть, залишились друзі та знайомі. Взагалі, як ти ставишся до цього конфлікту, як спортсмен і як особистість?

-Як спортсмен я до цього ніяк не ставлюсь. Тому що важко мені говорити, як спортсмену. Якщо абстрагуватись від своїх особистих мотивів і вподобань, і говорити лише про спорт – хлопці виживають. Вони пристосовуються до того, що є. Поїхавши звідти, у мене залишились там учні. Деякі переїхали до мене в Київ до того, деякі переїхали вже під час конфлікту і зараз працюють зі мною і ми розвиваємо те, що розвивали в Донецьку та Макіївці. Зараз же я бачу, що багато моїх учнів, які раніше виступали на міжнародних змаганнях за збірну України – їм подобалось підніматись на п’єдистал, ставати призерами, чемпіонами і вони навіть не задумувались, яку країну вони представляють. Не думав ніхто про це – ти живеш в Україні, ти за неї виступаєш, і все. А зараз, раптом, почалась зворотня тенденція – звідки не візьмись з’явилося попсове бажання незалежності “ДНР”. Я не засуджую їх, бо це вибір кожної людини. Вони мені також продовжують дзвонити, я розписую їм тренувальні програми, тому що я їх учитель, я не можу сказати їм “ні”. Як ситуація повернеться – я не знаю, але особисто для мене це залишається незрозумілим. Я дуже переживаю, тому що в мене там мама, у мене там тато, у мене там сестра. Настя, сестра, продовжує тренувати. Вони одні з тих, хто вивів Донецьку обласну федерацію із “ДНР”. Тобто,  в Донецьку залишились федерація “ДНР”, але саме Донецьку обласну федерацію вони вивели і зареєстрували в Слов’янську чи Краматорську, на українській території. Чому? Тому що в цьому році у нас була дуже велика проблема  – українські хлопці не могли брати участь в чемпіонаті України і бути у складі збірної, тому що федерація знаходилась в складі “ДНР”. Вони знайшли вихід – закрили федерацію там, вивезли її на територію України і зареєструвались знову. 

Іван Настенко на відкритті спортивного клубу в Івано-Франківську/ Фото Ігоря Шерепота

– Тобто, всі, хто їде на змагання живуть на території підконтрольній “ДНР”, але виступають за збірну України?

– Так. Я вважаю, що це правильно. Є хлопці, які повністю віддались (в ДНР – ред.). Ну це їх вибір, вони вже дорослі люди. Я думаю, що в найближчому майбутньому все зміниться і все буде добре. 

Після нашого приходу в федереацію і до початку кризових подій, збірна України з джио-джитсу на 50,60, а бувало що й на всі 100%, складалась з донецьких спортсменів.

– Наскільки я розумію, найкраще в Україні з джио-джитсу представлені представники Донецької області. Чи можна назвати Донбас батьківщиною українського джио-джитсу?

– До того, як ми прийшли в національну асоціацію джио-джитсу в 2002 році, Донецьк там також був представлений. Але він був представлений “гладіаторами” – хлопцями, які до того виступали в дзюдо та самбо. Вони вже були майстрами спорту, міжнародниками. Їх брали, ставили невелику ударну техніку і вони виступали. Підготовка була хороша, але на міжнародний рівень ніхто не виїжджав. “Варились у власному соку”. Після нашого приходу в федерацію і до початку кризових подій, збірна України з джио-джитсу на 50,60, а бувало що й на всі 100% складалась з донецьких спортсменів. Якщо говорити про дорослих учасників, то до 2012 року на чемпіонати світу та Європи виїжджали тільки донецькі представники. Потім вже почало підтягуватись молоде покоління з Луцька, з Івано-Франківська. І зараз картина виглядає наступним чином: найбільш активно розвиваються Луцьк, Івано-Франківськ, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Київ, Донецьк та Харків.

– Чи їздив ти в Донецьк після початку війни? Чи є якісь проблеми в перетині лінії розмежування?

– Для мене є. Я так розумію, що для мене дорога в Донецьк зараз закрита. Тому що я разом з Національним спортивним комітетом  України зробили кілька акцій, де я разом з олімпійськими та параолімпійськими чемпіонами робили проморолик “За мир в Україні”. А ще той факт, що я виступаю на боці України за мир на території нашої держави…

Я спілкуюсь з хлопцями. У мене є друзі та знайомі, з якими ми раніше виступали пліч-о-пліч… Наприклад, ми виступали колись разом з одним хлопцем, він родом з Маріуполя. Потім я поїхав, ми якось розгубилися, але продовжували спілкування. На День народження він до мене дзвонив, вітав, але до мене дійшли чутки, що він зараз воює за ДНР проти України. 

– Чи не було погроз збоку влади, так званої “ДНР”? Адже спортсмени живуть в Макіївці, а виступають за збірну України…

– Такого не було. Тому що федерація джио-джитсу стоїть на дуже хорошому та поважному рівні в Донецькій області, в Макіївці, і люди, які там зараз при владі прекрасно розуміють, що спорт завжди десь поруч, але в той же момент він аполітичний. 

– Чи немає у тебе конфліктів з російськими спортсменами?

– Немає взагалі. Тут грає людський фактор, якщо хтось вміє згладжувати конфлікти, то так воно і відбувається. У нас бойовий вид спорту, стоїмо з товаришем, у нас з ним поєдинок. І тут такий діалог:

– Як справи? Що у вас там в країні? 

– Та нічого, нормально.

– Чуєш, Ваня, а що правда кажуть, що у вас там таке твориться?

– Що за маячня? Я в Києві спокійно гуляю.

– А в нас розповідають таку маячню.

…Потім нас викликали на ринг, ми побажали один одному успіху, вийшли і поїхали один одному “дун!дун!дун!”. Потім вийшли, вклонились один одному, обнялись… Це спорт! А людські стосунки – це людські стосунки. Ми дружимо і все достатньо мило та комфортно. Тобто якихось конфліктів чи провокацій не спостерігається. 

 

 

 

 

 

 

 

 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Попередня : ВРУ дала дозвіл на затримання та арешт нардепа Мосійчука
Наступна : ЦВК виділила Івано-Франківщині на вибори майже 42 млн грн (Інфографіка)

Про автора

Читайте також

Вхід

Зареєструватися
×