Тарас Мокляк – боєць 128-ої гірської піхотної бригади. Йому 24 роки. Він родом з Івано-Франківська.
До війни Тарас навчався та працював, вів звичайне життя. В принципі, як і мільйони інших українців. Однак, події на Донбасі кардинально змінили його долю.
З початком бойових дій на Сході України Тарас Мокляк отримав повістку та вступив до 5-го батальйону територіальної оборони “Прикарпаття”, з яким ще від самого початку виникли проблеми, а відтак і скандали. Чого лише вартий відступ батальйону з передових позицій до самого Івано-Франківська. Та за короткий час після повернення додому Тарас знову вирушив на війну – цього разу у складі 128-ої окремої гірсько-піхотної бригади. Згодом, хлопець брав участь у боях за Дебальцеве, де отримав важке поранення. Кілька десятків операцій, реанімація, лікування у Харкові, Києві, а в кінцевому результаті і в Німеччині – про це та багато іншого в інтерв’ю Stanislavske TV.
Тебе мобілізували під час другої хвилі. Тоді з новоствореним 5 батальйоном тероборони, в якому ти спочатку служив, одразу розпочались проблеми. Дехто скаржився, що брали всіх підряд, навіть тих, хто не проходив строкову службу. Так було?
Ні, спочатку такого не було. Тих, хто не проходив строкову службу, брали в батальйон під час донабору, коли близько сотні солдатів та офіцерів звільнилися. Тоді ми мали вперше виїжджати в зону АТО. Однак, без строкової служби йшли лише добровольці.
Призивали, хіба що, офіцерів-випускників військової кафедри у ВНЗ.
Молодших лейтенантів?
І не тільки. Були і лейтенанти, і старші лейтенанти. Їм, здається, кожних 5 років присвоюється нове звання. Принаймні, в той час так було.
А чому звільнилися ті 100 військових?
Коли цей батальйон територіальної оборони формували, нам обіцяли, що ми межі області покидати не будемо. На такі умови вони йшли. А коли нам повідомили, що ми будемо їхати на Схід, то виявилося, що вони не готові. Хтось не хотів, когось батьки не пускали. У кожного була своя причина.
А чи було доцільно спеціально створювати батальйон, щоб тримати його на території області?
Та ні. Але так нам обіцяли. Вже після створення було прийняте рішення, що батальйони тероборони будуть виїжджати на Схід.
Яку бронетехніку дали батальйону?
Я бачив один БРДМ (бойова розвідувально-дозорна машина – ред.). І то, на нашому блокпості його не було.
До пункту призначення ви діcталися на шкільних автобусах?
Так. (сміється)
Розкажи про ситуацію, в якій ви опинились після того, як дісталися пункту призначення?
Спочатку ми заїхали на базу у Сонцево. Там переночували, після чого нам сказали, що ми вирушаємо на пости. Ми рухалися колоною. У визначених місцях автобуси зупинялися, виходили солдати, забирали речі і займали пост.
Висадили нас після обіду. Спочатку було важко, бо ми навіть не знали де знаходимося.
Організували 6 постів, але за кілька днів їх залишилося 5, бо, здається, 506 пост почали обстрілювати з артилерії. Тоді друга рота охорони потрапила під обстріл неподалік Амвросіївки.
То весь батальйон так розкидали?
Спочатку я був далеко від Амвросіївки, ближче до Тельманова. Друга рота тоді поїхала з-під Авмросіївки. Саме в той час вбили начальника штабу Барана.
Баран був з тобою чи на іншому пості?
Ні, він був з другою ротою. Я не бачив, як це сталося, але чув, що тоді він шикував колону і снайпер “спалив”, що він офіцер. Саме після цього друга рота залишила позиції під Амвросіївкою.
Як звістка про смерть Барана вплинула на Ваш моральний дух?
Навіть не знаю. Ніби все нормально було…
Бо ті два офіцери, які в Івано-Франківську закликали батьків забрати своїх синів з армії, дезертирували якраз після смерті майора Барана.
Я бачив їх, однак особисто не знаю. Але якщо офіцер тікає – це неправильно.
Як ви це сприйняли? Вам дзвонили родичі?
В тім то й річ, що почали телефонувати одразу після того. Вони (офіцери-дезертири – ред.)біля Білого дому підняли “кіпіш”, виступали. Після того батьки почали дуже переживати, дзвонили нам. Коли ми їм казали, що все гаразд, вони нам не вірили. Казали “Ти брешеш, не може такого бути! Вони тут одне говорять, а ти інше!”.
Вже після цього до нас приїхали журналісти з Івано-Франківська. Вони побували на всіх постах, показали, що все нормально і вже після цього все трохи заспокоїлось.
Подальша доля тих офіцерів тобі невідома?
Не знаю. Казали, що їх шукають, але більше про них нічого не чув.
Чи були у вас серйозні зіткнення з сепаратистами до відведення батальйону з передової?
Ні, не було. Особисто я тоді їх не бачив.
В ніч на 23 серпня 2014 року дуже сильно обстріляли першу роту охорони на 505 і 501 постах, після чого вони звідти виїхали. В той день о 8 ранку я був на 503 пості. Нас тоді також обстріляли, але несерйозно. В нас тоді 4 автобуси стояло, після обстрілу залишились 2.
Коли ми хотіли заганяти ті автобуси в “зеленку”, почався ще один обстріл. Почалась метушня і тоді ми сіли на автобуси та виїхали звідти. Біля Тельманово ми зустрілися з іншими взводами нашої роти, штаб вже тоді виїхав… І звідти ми поїхали в Розівку (Запорізька область – ред.).
Коли ви прийняли рішення про відхід, ви розуміли, що вам може загрожувати?
Розумієш, залишатися там не було сенсу. Половина вже б і так поїхала. Дехто говорив про це задовго до тих днів.
Тобто бойовий дух падав?
Ну так. Хтось скаже “Та ну його, їдемо додому”, і хтось інший його обов’язково підтримає. Тому, лишатися там не було сенсу.
Але була частина бійців, яка була готова залишитись?
В принципі, деяка частина би лишилася. Але тоді ми б нічого не вдіяли. Ми навіть не знали, що буде цей наступ (йдеться про масштабний наступ російської армії в серпні 2014). Нашою найважчою зброєю тоді був РПГ.
По ваших позиціях пройшлась російська армія?
Мабуть трохи вище від наших позицій. Якраз навпроти наших постів на території РФ стояли їхні підрозділи. Батальйон здається. Він і зайшов з танками.
Вас не підтримували інші частини з бронетехнікою?
72-а бригада нас мала б підтримувати в разі необхідності. Їхня база була в Сонцево, а наші пости недалеко звідти.Через наші позиції вони часто проїжджали на Амвросіївку. Грали проїжджали. Але вони поїхали, відстрілялись і повернулися.
За кілька днів до відступу хлопці, які поверталися через наші позиції, на “броні”, казали нам “Що ви тут робите? Тікайте звідси, бо скоро тут повна ср**а”. Це також впливало на бійців.
Зустріли вас у Кіровоградській області?
Матіос? Так, здається, в самому Кіровограді. Колона була дуже довга, я був в самому кінці. Він почав нам розказувати, щоб ми здавали зброю і їхали в найближчу частину. Там ми мали помитися, переночувати, після чого він обійцяв нам нормальні автобуси на яких ми мали дістатись додому.
Але зброю ви здавати відмовились…
Всі почали обурюватись, ніхто не хотів здавати зброю. В результаті віддали гранати і поїхали додому.
Там стояв полк спецназу. Ви спілкувались з тими бійцями?
То не весь полк, а лише його підрозділ. То був 3-ій Хмельницький полк. Їм сказали, що колона їде на Київ. Власне, тому Матіос і приїхав, бо вони вважали, що ми на автобусах їдемо на столицю.
Потім, окрім гранат дехто ще “мухи” здав.
Як вас зустріли вдома?
Ввечері приїхали в Делятин, здали зброю. Написали рапорта на 5 чи 6 днів відпустки. Тоді до батальйону мали додати взовд зенітників. Деяких хлопців відправили в Артемівськ за технікою. В Артемівську була база з поламаними БМП. З того вони мали щось вибрати. В результаті вони там просиділи 2 місяці і нічого не знайшли.
Військовий комісар Івано-Франківської області Ігор Павлюк коментує повернення 5 батальйону/ відео Бліц-Інфо
В Івано-Франківську до вас звертались правоохоронні органи?
Особисто до мене ні. Багатьох викликали в прокуратуру на дачу свідчень у справі комбата Комара.
Суспільство тоді розділилось на дві частини: одна вас підтримувала, а інша засуджувала. Було важко?
Не треба було відправляти батальйон… Треба було підбирати людей. Хтось хоче воювати, хтось не хоче…
Маєш на увазі, що в батальйон брали людей навіть не спілкувавшись з ними і не визначивши, чи готові вони і чи є в них мотивація?
Це проявляється вже під час першого обстрілу. Тоді відсіюється половина, бо не кожен може це витримати. Тим більше, в нас перших 2 місяці все було відносно спокійно. Лише спочатку 2 рота потрапила під обстріл і все. Справа в тому, що довгий час ми там були і вже багато хто додому хотів їхати і це все разом вплинуло…
А які були твої відчуття під час першого обстрілу?
Страшно було. Але ми сиділи в бліндажі, і все було нормально. (сміється) В порівнянні з тим, що було в 128-ій, це навіть не обстріл. Так, попадало кілька снарядів.
Ти сам прийняв рішення перейти в 128 бригаду?
Так. Тоді якраз повідомили, що 5 батальйон розформовують. Різні версії були. Казали, що можуть зробити з нас інженерний батальйон.
Тоді можна було перевестись в будь-яку частину. Ми вирішили вступити у 128. Повернулися з полігону, через кілька днів пішли у військкомат і нас взяли в частину.
Ви проходили бойове злагодження?
Так. Мій батальйон у складі 128 бригади робився з нашої частини, бійців розформованої 51 волинської бригади та контрактників. З нас зробили дві зведені роти, кілька тижнів ми тренувалися на полігоні в Ужгороді. І, здається, 7 чи 8 листопада ми виїхали на схід. 10-го ми вже були в Ізюмі (Харківська область – ред.), а наступного дня колоною вирушили в Артемівськ.
В Артемівську ми більше тижня чекали наказу, куди ми маємо поїхати. Після 22 листопада ми виїхали на позиції в Дебальцеве.
В Дебальцевому тоді вже було “гаряче”?
Кілька днів після прибуття все було відносно спокійно. Впав один снаряд від “Граду”, але він напевне не долетів до цілі.
Згодом почались постійні обстріли, “Градами” нас накривали. Бійці, які були на позиціях до нашого прибуття, казали, що такого раніше не було.
А на ближній бій бойовики виходили?
Поки я був, то ні. Підходили, коли оголосили перемир’я.
В Дебальцевому оголошували перемир’я?
Було кілька днів. Тоді представники ОБСЄ їздили і нам не можна було стріляти, навіть з автоматів. Сепаратисти теж не стріляли, хіба інколи із стрілецької зброї.
В нас на перехресті прапор висів. Вранці до нього підійшла група бойовиків, бійців 5-6, і його зняли. А наші ж не могли стріляти, стояли і дивилися, як вони його знімають.
Тебе поранили під час артобстрілу?
Ні. Це сталось під час того перемир’я. Ми йшли з поста ввечері і сепаратисти кілька разів вистрелили. Я спочатку навіть не помітив, що в мене влучили.
Які думки тоді були в голові?
Думав, що це легке поранення. Хотів пошвидше до хлопців повернутись. А вийшло так, що вже і не повернувся…
Ти нічого не відчув?
Вібрація по тілу пішла. Я подивився – штани ніби цілі, крові нема. Вже потім при світлі пвиявилось, що куля зайшла. Але спочатку думали, що вона пройшлась по м’язах і нічого серйозного не зачепила. Це вже потім в Артемівську, коли мені зробили операцію, я зрозумів, що все трохи складніше.
Як все відбувалося? Тебе евакуювали звідти?
Десь через годину після поранення мене вивезли на Уралі до сусіднього посту, а звідти безпосередньо в Дебальцево. Там була поліклініка, в якій я провів ніч. Вранці лікарі сказали, що треба їхати в Артемівськ. В обід мене привезли, я кілька годин полежав у палаті.
Мені вже ставало погано. Мені давали попити, а цього робити не можна було, шлунок нічого не перетравлював, там ж все було пробито.
На наступний день після операції мене відвезли в Харків. Там я потрапив в реанімацію. Той період я погано пам’ятаю, бо мене кололи і я втрачав свідомість. Звідти мене перевели у Київ в реанімацію.
Було дуже важко?
Не те, щоб важко.. По-перше, воно боліло дуже. А по-друге, здавалось в мене все нормально, а тут ногою вже не можу рухати. Це давило найбільше – ти молодий, здоровий, а не можеш встати з ліжка.
Розкажи про свою зустріч з Андрієм Ярмоленком?
Він їхав не до мене. Зі мною в палаті лежав один офіцер, журналіст. Його друг колись вчився у школі “Динамо” разом з Ярмоленком. От, він попросив свого друга, щоб той попросив Ярмоленка якось заїхати.
Він тоді їхав на тренування і запізнювався, тож забіг в палату на кілька хвилин. Мене тоді везли на перев’язку і я попросив його зі мною сфотографуватись. Поспілкуватись не було коли, бо він спішив і нас возили на процедури.
Скільки операцій ти переніс в Україні?
З таких серйозних, то десь 10-15. А перев’язок під наркозом було більше 30. Коли їхав на лікування в Німеччину, то в мене було вже приблизно 50 наркозів.
В Німеччині я переніс 5 серйозних операцій, і ще 15 легких.
Волонтери допомагали?
Завжди. Не знаю, що зі мною було б без волонтерів. Спочатку в армії, потім в госпіталі. Допомагали з медикаментами, бо в лікарів багато чого не було.
Куля прошила твій бронежилет чи пройшла під ним?
Вона влучила в таз. Бронежилет був вище.
Там були хлопці, які залишались на позиціях до кінця. Один з них ходив у моєму “броніку”. Після боїв вони випробували його. Казали, що пробили пластину. Пощастило, що в бронежиет не влучали, коли він на комусь був.
Розкажи про свою поїздку на лікування в Німеччину. Як приймалось це рішення?
В Києві мені стало трохи легше. Згодом в лікарню приїхали німці і відбирали 20 людей на лікуванні у Німеччині.
Зайшли до мене в палату, оглянули і наклеїли на руку спеціальну мітку. Сказали, що від’їзд чере 3 дні, якщо я, звісно, хочу. Тоді я не хотів їхати, але батьки переконали.
Німці повністю оплачували лікування?
Це була їхня державна програма. Там не треба було документів, дехто їхав з українським паспортом, а вже потім наше посольство виробляло необхідні папери.
Швидкими нас забрали з лікарні і привезли в аеропорт. Далі нами опікувались німці. Вони прилетіли за нами на свому літаку.
Як до вас ставились там?
Все було добре. Можливо, я вдало потрапив. Нас по 4 людей розкидували по різних госпіталях, і казали, що десь було гірше, десь краще.
Я потрапив у Гамбург. Там було класно.
Крім вас там ще були наші бійці?
За півроку до нашого приїзду туди доставили ще трьох наших бійців, які були після Іловайська. Один був з Нацгвардії, один з 30 бригади, з 72-ої.
Лікування в Німеччині було ефективнішим?
Воно тривало півроку. Я сподівався, що все буде швидше. Їхні лікарі все робили правильно, не було зайвих операцій. Вони все обдумують, підготовка до хірургічного втручання може тривати один-два тижні.
В Україні все зовсім не так?
В Україні тобі можуть зробити операцію, але в лікарів щось не вийшло, і на наступний день тебе знову оперують. Потім знову щось не так – знову під скальпель. Почало щось гнити – під час операції всередину потрапило щось – знову ріжуть. Потім чистять. А в Німеччині такого нема, вони дуже серйозно ставляться до цього.
В нас теж лікарі хороші, але умови такі, що працювати їм важче.
Там тобі також допомагали?
Там були волонтери. Вони українці, просто там живуть та працюють.
Багато таких?
Людей 20-25, які завжди приходили. Звісно, бувало, що дехто проїздом, але хтось перебував у лікарні завжди. Бувало й таке, що вони навіть чергували. Наприкінці нашого лікування в лікарню привезли ще 4 хлопців, але ті вже трохи важчі були. Тому волонтери чергували, бо всяке бувало – можливо, треба було допомогти чи ще щось.
Мені там сподобалось. Єдине, я весь час був в госпіталі. От якби випускали частіше (сміється).
Тебе не часто випускали?
Переважно на вихідні. Це не так просто – потрібно було рапорт писати, хтось з волонтерів мав мене забрати, бо інакше не можна було.
Я дотепер з ними спілкуюсь через Скайп чи Фейсбук.
Ти отримав статус учасника бойових дій?
Так, отримав.
Важко було його виробити?
Не те, щоб важко. З цим довго тягнули. Я був на лікуванні закордоном, тому цим питанням займалсь моя мама. Вона телефонувала їм, але вони чомусь відтягували. В результаті, моє посвідчення опинилося в Мукачево у госпіталі. Що воно там робило – я не знаю (сміється). Можливо, вони думали, що після Німеччини я приїду на лікування ще туди.
З Мукачево це посвідчення мені передала тамтешня медсестра.
Ти хотів би повернутись в АТО?
Коли мене тільки поранили, то хотів повернутись до хлопців. А зараз… Мене вже ніхто й не візьме. Але, якби зі мною все було нормально, я б ще раз хотів поїхати. Тягне туди.
Які в тебе плани на майбутнє?
Не знаю. Хочу ходити нормально, без милиць. А потім вже буду думати, шукатиму роботу, бо в армію я вже не повернуся.
Зараз в Україні колишні учасники АТО починають засновувати власний бізнес – відкривають піцерії, різноманітні підприємства. Ти про це не задумувався?
Я теж про це думав. Довший час я ще не зможу працювати, на роботу ніхто не візьме, бо в мене інвалідність. Тому планую якийсь свій бізнес… Буде видно.
/фото із сторінки Тараса Мокляка у соцмережі Вконтакте
Розмовляв РОМАН СТЕЛЬМАХ
3
0 
28
0
0
0
0
